Запорізький фотокореспондент Дмитро Смольєнко про хроніки війни, відео для Pink Floyd і ніж батька

Суспільство | 10:57, 30.06.2022
 Поделиться

Поделиться в

Запорізький фотокор Дмитро Смольєнко вже багато років працює на Укрінформ. Його фотографії часто потрапляють і до міжнародних агентств. Одне відео під час війни, яке його попросили зробити з агентства Reuters, навіть потрапило до відеокліпу Pink Floyd “Hey Hey Rise Up”, який група записала з Андрієм Хливнюком на підтримку України. За час повномасштабної війни Дмитро побував майже усюди, куди було можливо потрапити в окупованому більш на десь на 60% Запорізькому регіоні. Зазвичай він робить фоторепортажі з сірих зон, постраждалих від бомбардувань і обстрілів міст, селищ і сіл області. Каже, що все це треба документувати для майбутніх міжнародних судових процесів. А ще каже, що побачене не дивує, бо він вже зустрів багато горя за своє професійне життя. Тим не менш, найскладніше було знімати перших біженців з Маріуполя. Але спочатку робота — і тільки потім свої почуття.
Про це фотокореспондент розповів в інтерв’ю на сайті Inform.zp, передає 061.
— Як для тебе почалася війна?
24 лютого мені зателефонував друг і повідомив, що почалася війна. Пам’ятаю, я так сильно хотів спати, але підвівся, підійшов до вікна і побачив воєнний літак в небі. Розбудив жінку, сказав що війна… Прийшли до тями, зібрали тривожну валізу, закупили продукти, спустили у підвал, видихнули і я почав займатися роботою. Зустрівся з колегою, почали налагоджувати зв’язки з держадміністрацією. Я ж не військовий кореспондент, а просто фотокореспондент Укрінформа.
— Але те, що ти не воєнкор, не відмінило того, що ти зараз в центрі подій? 
 Звичайно, у нас 60% області окуповано. Перше, що я зробив тоді, зателефонував до агентства Укрінформ і попросив, щоб нам видали акредитацію. Ще запитав про засоби захисту. Їх не було і, в підсумку, мені їх надав Інститут масової інформації. Тобто десь тільки через місяць у мене з’явився бронежилет, аптечка і все необхідне. Акредитацію мені видали через два тижні, бо була велика завантаженість із запитами на неї.
— І що ти робив ці два тижні?
Фотографував. В цей період населення організовувалось, озброювалось. Були групи запоріжців, які відловлювали підозрілих, на їх думку, не давали знімати. Працювати було некомфортно. Місто ніби вимерло і було фактично пустим. Від цієї пустоти тривога наростала і не зникала. На дорогах почали з’являтися блокпости із мішків, протитанкових їжаків і це давало надію. Але все одно це  було хаотично і страшно.
Перший раз я видихнув, коли вдруге потрапив до волонтерського центру “Паляниця”, який організував Василь Бушаров. 23 лютого я знімав там, як Бушаров шиє українські прапори та роздає безкоштовно тим, хто не може їх купити. А вже 27-го потрапив до нього і побачив, як кількасот людей займалися справжньою справою, варили залізних їжаків для блокування доріг, робили коктейлі Молотова, плели сітки. Згодом “Паляниця” перетворилась на справжнє оборонне підприємство, де я зняв вже з десяток репортажей. А тоді їхав звідти, був щасливий, спокійний і відчував гордість за земляків… І ще було перше відчуття, що ми переможемо.

— А свою найпершу зйомку війни чи про війну пам’ятаєш?
Все почалося з офіціозу, брифінгу нашого голови ЗОДА 24 лютого. 25-го я вже знімав здачу крові для поранених  і ЗСУ. 26 лютого фотографував весілля – це потрібно було зробити у такі дні особливо. 27 лютого знімав у шпиталі і того ж дня у Василя Бушарова.
— Коли ти побачив сліди  справжньої війни?
 У березні. 4 березня у Південному мікрорайоні Запоріжжя люди вийшли вантажити пісок у мішки. А ще були великі натовпи на залізниці. Евакуація з окупованого Енергодару була про це.
11 березня я був у Оріхові Запорізької області. Ми поїхали на позиції українських військових. У нас тоді ще не було бронежилетів і там я зустрів війну буквально. Ми дісталися кордону сірої зони, там вже була розбита техніка рашистів і ми хотіли її сфотографувати, але командир підрозділу не пустив нас далі. І правильно зробив. Буквально в цей момент почались прильоти. Ми стрибнули в бліндаж – і одразу прилетіли дві міни. Ще одну почув коли мчали до своєї автівки. Було дуже страшно. Ну а потім пішло-поїхало. Почали знімати прильоти, сліди руйнування їздити у відрядження туди. Але варто уточнити, що всі ці відрядження були моєю ініціативою та напрацюваннями.
 — Так навіщо тобі такий ризик?
 Це моя робота. Я не розумію того факту, що державі не зовсім потрібне те, що я роблю. Ми повинні це все фіксувати і показувати. Це ж наше завдання і завдання держави — документувати злочини рф в Україні. Можливо, моя державна агенція боїться за мене, бо немає страховки, не було захисних засобів. І якби я не поїхав на позиції, мені ніхто нічого б не сказав. Але я чудово розумію, що це знімати треба.
Хоча, повторюся, іноді я взагалі не відчуваю, що це потрібно комусь, окрім мене. Хоча різні іноземні агенції працюють і показують усе це. Прикро, до речі, що пресофіцери віддають перевагу іноземним журналістам і медіа. Це несправедливо, хоч би тому, що, по-перше, це наша війна, по-друге, ми свої. Це неповага до себе – ставитись до іноземців краще, ніж до своїх.
 — Чому ти вважаєш, що це не треба державі?
Держава не була готова і до війни,  і до того, як її висвітлювати. Інформаційна політика у нас дивна. Наприклад, підірвали у Запоріжжі торгівельний центр. Ніхто не знає, що робити. Поліцейські бігають і взагалі не дають знімати. Їм кажуть: «Приберіть свої руки від моєї камери». Вони порушують наші права, не знають своїх обов’язків. Це ненормально. Коли я говорю про державу, я  маю на увазі силовиків і локальну владу та її неготовність прийняти ідею, що наша робота не менш важлива, ніж їхня.
Я зустрічаюся з представниками влади і відчуваю, що вони на мене дивляться не як на рівного, а як на когось, хто плутається під ногами. Але я точно знаю, що я на своєму місці, що моя робота важлива на рівні з їхньою. І що представникам влади треба розуміти це. Вони просто зобов’язані  сприяти цій роботі. Це потрібно не просто розуміти, це має бути прописано.
— Ти казав, що майже всі твої відрядження і зйомки — твоя ініціатива. Як ти все таки будуєш комунікацію з владними структурами?
Мені пощастило з колегою Ольгою. Більшість комунікації вона перебирає на себе. Наприклад, домовленості із МНС, щоб їздити на розмінування. Вона ж взяла на себе і комунікацію з облдержадміністрацією. Я ж спілкуюсь із військовими, більше спираючись на власні зв’язки.
— Як би ти  в цілому оцінив комунікацію з Запорізькою ОВА?
Там призначають людей, яким не дають повноважень. Минуло більше, ніж чотири місяці війни, і в ЗОВА все ще бардак. Був один пресофіцер при ЗОВА, з яким тільки-но налагодили комунікацію, тепер інший, маю надію, що порозуміємось. Завдяки тим же власним зв’язкам колегі в ЗОВА нам вдалося зробити хороші зйомки. Наприклад, я потрапив до сірої зони, де роздавали гуманітарку. Знову ж таки, завдяки її зв’язкам з’їздив у сіру зону зустрічати біженців із Маріуполя. В результаті, вийшла ексклюзивна зйомка і це зняли ми, а не іноземні ЗМІ.
 — До речі, запорізькі журналісти якось взаємодіють з іноземними медіа чи кожен сам за себе? 
Не взаємодіємо. Одного разу  я їздив на зйомку з групою з Washington Post. Їздили знімати весілля бійця тероборони  і  коли наші віджали російський танк. Спілкувалися, але не більше.
— Чи можна говорити, що перевага іноземним медіа надається на всіх рівнях комунікації? 
 Ні. Наприклад, із рятувальниками у нас нормальні стосунки і тут немає жодних переваг. Люди, до яких я їжджу у відрядження, з ними теж усе гаразд. А ось у ЗОВА відчувається, що пресофіцер надавав перевагу іноземним ЗМІ. І я не розумію, чому, чим вони це заслужили.
— Война вже триває чотири місяці. Що в тобі змінилося за цей час?
 Нічого. Я самодостатня людина і в мені нічого не змінилося. Єдине, коли війна десь, думаєш, от, чорт, це ж квінтесенція фотожурналістики, чому я не там? А коли вона приходить на твою землю, думаєш: та, блін, навіщо це потрібно. Страшно.
— Ти бачиш зруйновані села, спустошену землю, вбитих людей. Що тобі допомагає залишитися професіоналом?
 Мене це не дивує. Просто я колись працював експертом-криміналістом і з горем стикався довго і часто. До того ж в Авдіївці в 2015 році я ледь не загинув від снаряда, що розірвався поряд. Тож у мене вже є цей досвід. Мене це не перевернуло, нічого не сталося.
—  Втім, є зйомка, яка тебе зачепила найбільше?
Коли 2 квітня вночі до Запоріжжя привезли перших біженців із Маріуполя, живих людей, які пережили це горе. Це по нервах б’є.

— Як ти справлявся?
Робота відволікає. Ти знаєш, що треба працювати, що цю картинку тобі  треба запхати у прямокутник, треба сюжету надати форму, щоб хоча б не було соромно перед глядачем . А вже потім ти видихаєш.
— Це тоді  ти зняв відео, яке увійшло в кліп Pink Floyd?
Так. В Reuters мене попросили зняти відео про біженців. Я вперше знімав відео. І ось знімаю і тут бачу той самий кадр, який, зрештою, робить весь фоторепортаж — чоловік з вантажівки виносить доньку. Їх же привезли у вантажівках, на яких до Маріуполя завезли гуманітарну допомогу. Окупанти тоді дозволили туди запустити людей, то вони так у фурах і приїхали. І ось батько дитину виносить. А я знімаю відео, а не роблю ту саму фотографію! Але потім мені вночі надсилають інформацію із Reuters, що Pink Floyd взяв це моє відео для кліпу. Я вперше почув Pink Floyd у 13 років і був приголомшений. Якби мені тоді сказали, що буду причетний до їхньої творчості, не повірив би. А якби б мене переконали, просто збожеволів від щастя. Але тут такий привід, таке відео, що нікому не зрозуміло, скільки нам ще знімати до того щастя. Ну і відчуття: ок, взяли і взяли те відео. Я не відеооператор, але це було приємно.

— Де ще зараз з’являються твої фотографії?
 Я продаю знімки іноземним агенціям. Кілька разів мої фотографії з’являлися у Reuters. Цю війну мають бачити всі. А ще це має оплачуватись. Просто ось їду я у відрядження – мені треба купити цигарки, солодощі, треба купити солярку, бо її там, куди я їду, просто немає. Як відбуваються наші поїздки: я приїжджаю на місце, ми залишаємо машину і їдемо далі тими авто, які в цій зоні можуть проїхати. Зрозуміло, що я купую солярку, бо військові не мусять возити мене на своєму пальному. Тому з собою беру каністру, зараз вона коштує близько 1200 гривень і більше. Це нормальна практика. Ну, як ти приїдеш без нічого? Коли пригощаєш тими самими цигарками, зовсім інше ставлення. Це привід для початку діалогу.
Хоча буває, що ти можеш приїхати і нічого не зняти, або зняти, але після зйомки виявиться, що не можна це показувати. Буває, потрапляють у кадр люди, яких не можна знімати, є ті, кого можна, але вони не хочуть. Хоча нещодавно у мене була зйомка, коли я зняв хлопця, який набивав патрони.

Я дізнався, що він із ССО, уточнив у нього, мовляв, тебе ж не можна фотографувати. А він мені каже: “Мені по фігу, я на своїй землі”. Тож вийшли гарні кадри.
Іноді буває, ти можеш просто йти і побачити у нашому зеленому полі розбитий російський БТР, а на ньому наш солдат стоїть, і це той знімок, на який ти потратив цей день. Отак їдеш за одним фото, а можеш знайти  зовсім інше.

— До речі, де ти вже побував у відрядженнях?
У сірій зоні, Василівці, за Гуляйполем. Тут же у нас війна скрізь. Від Оріхова на південь вже війна, від Камишувахи на південь – вже війна. У Малинівці під Гуляйполем, яку наші взяли, був на третій день після звільнення від окупантів. Все те саме там. А нещодавно був на позиціях наших хлопців у Новопіллі на перетині Донецької, Дніпропетровської і Запорізької областей. Постійно там під деревами ходиш. Пресофіцер Андрій Бистрик переживає за журналістів, професійно поводиться, оберігає нас. Він справжній боєць. Відчайдушний.
— Чи ти швидко адаптувався під нові професійні правила роботи, зокрема обмеження?
Щодо обмежень, то все зрозуміло: 3 години не можна публікувати результати обстрілів цивільних об’єктів, 12 – стратегічних. Але зараз ми не можемо не показувати жахіття війни. Ми, навпаки, маємо. Жахливіше за війну нічого не придумаєш. Це вже є. І ми маємо відображати цю реальність.
— Тобто коли ти якось розповідав про відірвані ноги російських військових на наших полях, ти це сфотографував і ці фото у тебе забрали?
 Так. Ще раз: таке треба показувати. Нехай світ бачить, як вони тут залишаються лежати. Нехай світ бачить, що заради рублів, які вони намагаються заробити, які їм пообіцяв божевільний злочинець, вони зрештою валяються розірвані по посадках і їх ніхто навіть не збирає.
— А як тоді бути з дітьми, біженцями?  Коли їм журналісти заради кадру не дають навіть вийти з автівок після жахливих переїздів і всього, що вони пережили?
Якщо мова про іноЗМІ – це не їхня війна, не їхні люди і я вважаю, що їм байдуже. Якщо ж мені кажуть: «Не фотографуй», я жодного разу не фотографував. Вони приїжджають настільки розбиті, у такому горі… Зі мною сталася одна історія. У мене від батька залишився ніж, і він завжди був зі мною. Ми в травні зустрічали колону із Маріуполя. У ній приїхав мужик, років під 70. Приїхав у старій розбитій машині, вікна заклеєні клейонкою, на задньому сидінні лежить його мати, років 90. Бачу, що він не може розв’язати мотузку і запитує мене: “У тебе є ніж?”. Ну я і віддав йому батьковий ніж. Я мав йому допомогти хоч чимось. Сказав йому, що це ніж батька і побажав, щоб він приніс йому щастя. А чоловік мені відповідає: “Ножі дарувати не можна. Почекай. Не йди!» І втік кудись. Я стою, чекаю, хоча треба ж працювати, знімати. Але він зрештою повернувся і дає мені 50 копійок за прикметою, що ножі треба купувати. Виявилося, що він не мав дрібних монет і бігав їх шукати.
— Не жалкуєш за ножем?
 Ні. Батька ножем не повернеш, а діду він ще послужить.
Спілкувалася Наталія Виговська, регіональна представниця ІМІ в Запорізькій області
Фотографії — Дмитра Смольєнка
Джерело: 061.ua

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

comments powered by HyperComments

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: