Танкісти, які звільнили Чернігівщину, тепер воюють на запорізькому напрямку, — ФОТОРЕПОРТАЖ

Суспільство | 12:35, 20.09.2022
 Поделиться

Поделиться в

Танкова бригада, яка на початку війни звільнила Чернігівщину від окупантів, зараз передислокована на запорізький напрямок. Хлопці говорять, що завдають ударів противнику, який намагається прорватися. 
Далі — у репортажі 061. 
“Забобони? Ну, кажуть, що не можна голитися. Вдачу збриваєш говорять. Якщо ми знаємо, що виїзд заплановано, то стараємось екіпажем не голитися”, — говорить з посмішкою на обличчі 28-річний танкіст на ім’я Дмитро. 

Він родом із Сумщини, до 2015 року був працівником ювенальної превенції. Говорить, що ніколи б подумати не міг, що буде служити у танкових військах, а нині — гордий, що є танкістом. 
“Для танкіста гарна погода — це рання осінь і пізня весна, коли земля підсохла і опадів немає. Влітку дуже спекотно, всі люки закриті, температура, як у дуже гарній лазні”, — каже військовий. 
Він дадає, що зараз, завдяки сучасним технологіям, зокрема дронам та їхнім операторам, з танків можна стріляти із снайперською точністю. 
“В нас дуже гарні пілоти квадрокоптерів, гарно корегували на відстань близько 10 км. Влучення в ангари, окопи, бліндажі…. Ми зараз переписуємо бойові статути своїми діями. Ми проводимо такі маневри, яких немає в жодних статутах”, — розповідає танкіст. 
Після вдалих виїздів, коли противнику нанесено максимальне вогневе ураження, Дмитро каже, що бойовий дух піднімається дуже. Головним завданням танкіста вважає: нанести вогневий удар і вижити. 
24 лютого він зустрів в смт Гончарівське, коли ворожа армія порушила російсько-український кордон. 
“Наша рота знищила бойові машини, ворожу піхоту і відійшли в Чернігів, де зайняли оборону. Ворог проводив атаки авіацією, скидав бомби”, — розказує співрозмовник. На На початку березня на Чернігівщині український зенітно-ракетний комплекс збив ворожу “Сушку”, яка мала на борту кілька авіабомб. Пілоту вдалось врятуватись. Він заховався в одному з підвалів у приватному секторі. Коли намагався вилізти — його затримав Дмитро з побратимами. Мова йде про льотчика Красноярцева. Якщо загуглити це прізвище, то мережа видась чимало посилань на матеріали, в яких російський військовий розказує, як застрелив цивільного чоловіка, бо той біг з вилами на нього і хотів затримати окупанта. 

Найстрашнішим днем (з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну) Дмитро без роздумів вважає день, коли ворог почав штурмувати його рідне місто — Суми. 
“Коли почали штурмувати рідне місто, я розумів, що моя дівчина в поліції працює і вона залишилась там. Вона допомогала цивільним і виконувала свої службові обов’язки. Я вважаю ці люди справжні захисники, бо вони відстояли місто разом з ТрО”, — зізнається Дмитро. 
Сьогодні він понад усе мріє побачити дружину, яка чекає на їхнього первістка.
35-річний командир танку Т-64 Данило також є учасником звільнення Чернігівщини. Він показує свою бойову “Лялю”, яку ремонтував перед самим початком війни. 
“Саме на цій машині я був два роки механіком-водієм. Перед самісінькою війною “Лялю” (танкісти ніколи не називають машини просто танками, а дають їм лагідні імена — ред.) загнали до ремонтного боксу. Буквально півдня роботи залишалось….  24 лютого війна. Не встиг буквально півдня її доробити аби сісти механіком на неї”, — говорить Данило, показуючи свою “Лялю”. 

Він згадує, як під час звільнення Чернігова не вилазили з танків по кілька діб. Зізнається, що коли їм сказали про перемогу на Чернігівщині і Сумщині, то повірили не одразу. 
“Люди виходили до нас, продукти закидали нам прямо в танки…. В середині було відчуття, що ми змогли, бо Чернігів в окупації був і у нас один міст лише залишався Проте, паніки в нас не було”, — пояснює Данило. 
На запорізькому напрямку хлопці такоє б’ють окупантів, говорять, що до ворожих позицій іноді — трохи більше кілометра. 
“Вони хотіли прорватися, але виїхали наші підрозділи і завдали їм гарного удару, вони відчули… Ми працюємо по ним, а вони — по нам. Ми не даємо їм прорватися. Вони намагаються, але ми виходимо з позицій, даємо вогневі ураження. Ховаємось. Аби нас не бачили”, — пояснює військовий. 
Найстрашнішим днем за час війни Данило називає 27 лютого. Саме в цей день близько 22:00 українські танкісти зайшли в бій з російськими танками та диверсантами. 
“В мене на очах… в прицілі прямо… згорів екіпаж командира 5-ї роти. Я бачив це через приціл. Бачив попадання одне і друге в їхній танк і тоді вони пропали із зв’язку. Ми виходили на них, але вижити не було шансів”, — загадує Данило. 
В тому бою загинув екіпаж 24-річного Максима Білоконя. Указом Президента України № 94/2022 від 2 березня 2022 року старшому лейтенанту Білоконю Максиму Віталійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). 
Військові кажуть, що добре знали весь екіпаж. 
“Важко взяти себе в руки, але ми танкісти. Коли працюєш в танку, то думок немає. Хтось дивитися в приціл, хтось командує екіпажем, хтось є механіком… Є ціль — треба вразити. Інших думок немає”, — додав Данило. 
Вдома на нього з перемогою чекають батьки та двоє дітей.
Джерело: 061.ua

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

comments powered by HyperComments

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: