«Серед нас є абсолютно героїчні люди»: запорізька дизайнерка створює патріотичні плакати, що висвітлюють події війни і народний спротив

Суспільство | 10:00, 10.06.2022
 Поделиться

Поделиться в

Запорізька урбаністка, дизайнерка та мисткиня Наталя Лобач довгий час займалася популяризацією конструктивістської архітектури Соцміста. Після початку повномасштабної війни в України внаслідок російської агресії, Наталя Лобач започаткувала серію патріотичних ілюстрацій, де зображений опір окупантам та незламний дух українського народу в різноманітних містах, містечках, селах на території Запорізького регіону та далеко за його межами. 061 поспілкувався з мисткинею і дізнався, що стало поштовхом до зображення цих подій, як через творчість можна осмислювати події війни та який відгук отримали її роботи.
Які зміни відбулися в твоєму житті з 24 лютого?
Війна змінила моє життя так, що зник такий умовно безпечний простір. Так можна сказати і про безпечне небо і про простір, де є близькі люди. І взагалі світ змінився.  Для мене світоглядно змінилося уявлення про демократичні цінності, про захід, про такий просунитий світ, який точно не допустить, щоб якесь варварство прийшло до нас. В перші дні ми усі чекали, що же скаже цивілізований світ. Коли 24 лютого по всіх містах України впали ракети здавалося, що ось зараз вийде світ і рішуче скаже: «так не можна!». Але цього не сталося. Світ показав, що він більше поважає тупу силу, яка є в Росії і якісь нікчемні погрози, ніж дійсно очевидну правду про те, що люди живуть на своїй землі і просто не чіпайте їх. Тобто, це про світогляд по відношенню до чого тягнутись, чого прагнути або що поважати глобально в світі.
В який момент прийшло розуміння, що бажаєш створювати такі патріотичні плакати, ілюстрації. Що саме стало поштовхом?
Відео, які я бачила в соцмережах, новинній стрічці, що мене дуже вразили. Це відео з нашими людьми в Мелітополі, Енергодарі, коли вони виходили на просто величезні акції спротиву, кидалися під бронетехніку, голими руками йшли на танки. Мені так хотілося просто висловити подяку. В мене був такий подив, що існують серед нас такі абсолютно героїчні люди не десь там в кіноіндустрії, а це живі люди з сіл та маленьких містечок, що демонструють цю боротьбу.
А ще був цей епізод з Конотопу, де жінка просто звернулася до російського танкіста і нагадала де він знаходиться і що тут кожна друга жінка – відьма, а в нього завтра не встане. І я тоді подумала: нічого собі.  Це ж і є відвага. Так, не така героїчна, про яку розповідали в підручниках і не така, яка в фільмах, книжках, а просто в звичайному житті. Мені захотілося якось це підсвітити, що взагалі таке ж такі люди і вони здатні на сміливі вчинки. Я подумала про те, що потрібно або поширити, якесь чергове відео або прокоментувати якось. Я не знала, як ще зробити, щоб це було яскравіше, гучніше і люди ще раз побачили, настільки фантастичні у нас українці. Саме тому я захотіла так зобразити це.

Наталю, розкажи про сам процес створення ілюстрацій. Ось виникла певна ідея і що далі —  робиш якийсь ескіз на аркуші або одразу в комп’ютері?
В комп’ютері. Технічно усі малюнки дуже прості. Зазвичай це навіть вже готові шаблони – якісь іконки або векторна графіка. Для мене принципово, щоб це не була якась витончена робота, де б я там вимальовувала кожен пальчик або ще щось. Для мене це більше коміксно, як плакат, що швидко робиться і швидко доносить якусь інформацію.  Єдине чому я приділяю більше часу – це промальовую певні локальні споруди. Наприклад, вхідна група в містах, які є в Генічеську або Енергодарі. Беру фотокартку реального цього об’єкту і малюю його векторним, щоб він був більш ілюстративним. А ще приділяю увагу красивим мозаїчним зупинкам, яких у нас дуже багато.  В усіх інших випадках це елементарні предмети, які легко поєднуються і додаю ще текст трохи зі знущаннями над російським солдатом.
А скільки вже взагалі є таких робот?
Я дивилась, що десь близько до сотні вже доходило.
Чи пам’ятаєш, яка була найперша ілюстрація з якої все почалося?
Першою була та ілюстрація з жінкою з Конотопу з танком. А потім був Токмак. Там є така модерністська вхідна група. Далі були міста і містечка – Генічеськ, Бердянськ. Потім я дивилася цю червону мапу з окупованими населеними пунктами і мені хотілося гукнути, що там же наші люди і їх не чують. Мені допомагають історики, які досліджують ці території, роблять експедиції. Вони розповідають, що є в цих містах, селах.
Саме з культурної та історичної точки зору?
Так.  Я одного разу знайшла інформацію і якусь картинку про Гуляйполе, яку мені захотілося зобразити. Там ще була така яскрава фраза Нестора Махна. Але мені вчасно тоді сказали, що це зовсім не його фраза. Я намагаюсь отримувати інформацію від людей, що там живуть в цих невеличких містах та селах про те, що для них є особливим, цікавим,  з чим асоціюється їх домівка. Тобто я дивлюсь на фотокартки з міста Пологи і мені здається, що це цікаво і це цікаво. А люди кажуть та ні, ми збираємося біля годинників. Тоді я їх зробила. Я дуже багато цікавого і нового відкриваю для себе зараз, це така «популярна географія».

А взагалі яка реакція аудиторії, відвідувачів виставки під відкритим небом на ваші ілюстрації? Що пересічні люди кажуть?
Я дуже здивована і навіть не думала, що буде такий ажіотаж та людям сподобається. Мені здається, що ці плакати дуже прості і такі прямо «в лоб» — ось російський солдат, кровяка, щось локальне. Було багато відгуків, що це підтримує людей. Дуже давно не було такого духу боротьби, успішного опору. Він був і в часи Голодомору, і за часів німецької окупації. Але такого про який говорять, який видно —  не було. Це був більш імперський дискурс і все за що ми боролися, ніби зникло. А тут такий очевидний опір на цій війні – ми саме зараз б’ємо ворога і це, як виявилося, дуже підтримує людей.
А чи були негативні відгуки. Може хтось надсилав погрози?
Ні, нічого подібного не було.
Чи здатне мистецтво в такому форматі осмислювати ті події війни, що відбуваються навколо нас тут і зараз?
Я думаю, що війни не тільки зброєю і не стільки зброєю виграються, а саме духом. Якщо зайти і люди скажуть: «усе здаємось», то немає і сенсу в боротьбі. Можна мати багато зброї, але якщо немає такого духу до перемоги, відстоювання свого, то все марно. В цьому сенсі мистецтво підкреслює, робить трохи гучніше та яскравіше ті думки, що є в людях. Це і малюнки, пісні, марки, патріотичні висловлювання. Це дає можливість стати поруч і сказати: «ось це моє» та приєднатися до яскравого меседжу, який існує в мистецтві.

А кому належить ідея провести виставку з плакатами під відкритим небом у Турцентрі?
Саме Туристичному центру. Я з ними раніше співпрацювала в якості просто людини, що любить місто. Потім вони шерили картинки і запропонували провести виставку. Мені дуже сподобався такий формат. В інших містах, наприклад, роблять стенди на вулицях це також класно, але ніби трохи заважає, а тут просто плакати висять на вікнах. Люди проходять повз, бачать та зупиняються, розглядають, фотографуються. В ТІЦ зараз продовжують цей формат з сучасним  українським художником Олексієм Саєм. У нас архаїчного мистецтва багато, але важливо підтримувати сучасне мистецтво, що працює з контекстами і змістом тут і зараз. В цьому сенсі це абсолютно революційний формат.  Я ось не знаю, де сучасних художників, окрім «Бірючого»  та пленерів, ще так виставляли прямо на вулиці.
Нагадаємо, раніше 061 в своєму фоторепортажі розказував про те, як прохоходила виставка з червоно-чорними плакатами просто неба.
 
Джерело: 061.ua

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

comments powered by HyperComments

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: