“На Великдень їжі в нас майже не лишилось, тож паски і свято – діти малювали”: історія жінки з “Азовсталі”

Суспільство | 16:00, 15.06.2022
 Поделиться

Поделиться в

35-річна маріупольчанка Наталя Бабеуш прожила в підземеллях розбомленної росіянами “Азовсталі” майже два місяці. Жінка готувала їжу для дітей та дорослих, а також проводила конкурс дитячих малюнків. З Наталею ми познайомились у Запоріжжі, куди жінка разом з чоловіком Володимиром та іншими “бункерними” знайомими дісталася евакуаційним автобусом у травні.
“Мешканцям Запоріжжя повезло, бо тут немає обстрілів. Люди дозволили нам пожити в їх в квартирі, волонтери — накормили, надали одяг та взуття. Багато людей нам допомагають”, — каже Наталя.
Жінка навіть не мала сезонного взуття і для того, аби вийти до нас на інтерв’ю, їй довелось попросити кросівки у знайомих.
До війни вона працювала на “Азовсталі” машиністом електрокотлів. Каже, з дитинства захоплювалась фізикою, закінчила Приазовський державний технічний університет та влаштувалась на завод, де працювала та викладала у вільний від роботи час. Її чоловік — електромонтер, також працівник комбінату.
В бункері рідного заводу вони опинились 2 березня. Жінка зізнається, що йти туди не хотіла, але чоловік обіцяв: то не надовго.
“В бункері нас було 42 людини, з яких 8 — діти. Мі всі були немов одна родина. Кожного, хто виходив та приходив, ми зустрічали та проводжали. Допомагали, розподілили обов’язки аби легше було: хтось — прибирав, хтось — дрова рубав, а я готувала. Ми ж розуміли, якщо сухпай просто так їсти, то ми не виживемо, треба було щось варити”, — розповідає Наталя.
Прізвище “тьотя Суп” вона вигадала сама, бо діти ніяк не могли запам’ятати її ім’я. У бункері вони з чоловіком намагалися якось розважати дітей — вигадували конкурси, а Володимир — робив ліхтарики.
“Я давно захоплююсь психологією. Бачила, що діти, які є в бункері, дуже зажаті. Одного разу, я вирішила перевірити, як вони взагалі сприймають все, що відбувається. Я запропонувала їм намалювати щось. Малюнки були чорні. Перший був танк. Це жах. Підлітки взагалі на контакт не йшли, я не могла до них достукатися. Вирішила зробити конкурс постійним. Малюнки почали ставати яскравішими”, — розповідає вона.

За словами жінки, малюнків було дуже багато. Але, коли виходили з “Азовсталі”, то забрати всі не мала можливості. Їх треба було кудись заховати.
“В мене у рюкзаку був прихований карман для планшета, туди заховала малюнки. А планшет… довелось викинути. Коли ми проходили фільтрацію, то малюнки не знайшли. Вони завжди будуть зі мною, де б я не була. Я не можу зберегти фото, а їх — буду берегти, це пам’ять про тих дітей, які були стимулом, аби кожного ранку прокидатися, не втратити глузд від того, що живеш у підземеллі і не маєш змоги вийти на вулицю”, — розповідає Наталя і показує кілька улюблених малюнків.
“Піцца” — автор 12-річний Артем. Дитина настільки скучила за піццею, що вирішили її намалювати, а “тьотя Суп” — втілила дитячу мрію та приготувала її прямо в бункері, з консерви.

“Дерево життя” — авторка 57-річна Майя. Жінка сказала, що вірить в те, що всі люди з бункеру виживуть.
“Темні хмари та сонце” намалювала дівчинка на ім’я Дарина.
“Ми малювали протягом майже двох місяців. Ми обирали переможців та дарували їм подарунки. Це були і ліхтарики, які робив мій чоловік, і вафлі, які випадково знаходили в сумках, насіння, будь що. Великдень ми святкували без пасок. В нас на той час вже і їжі майже не лишилось, тож паски і свято — малювали”, — додає співрозмовниця.
Вона згадала, як одного дня до неї підійшла дівчинка (вона разом з мамою ховалась в бункері) та попросила аби Наталя поговорила з її мамою та вмовила не йти з бункера самим.
“Поговори з мамою, я не хочу вмирати”. Сказала тоді мені дитина, а я навіть не знала, що їй відповісти. Люди виходили із бункеру, бо не знали чи буде евакуація, чи врятує нас хтось. Були і ті, хто виходив і повертався, а були такі, що вийшли і ми навіть не знали чи живі вони. Дякувати богові, з усіма вже маємо зв’язок. Всі живі і та дівчина з мамою також”, — додає Наталя.
Жінка не може без сліз говорити про те, яким побачили рідне місто в день евакуації. Каже, що то був справжній шок. Сьогодні вона розуміє, що більше ніколи не побачить свій рідний Маріуполь.
Окрім малюнків вона на пам’ять залишилась чайну ложку, з якої її чоловік пив чай на роботі і яку вона також вивезла разом з малюнками та браслети із бісеру — їх подарували діти.

“Я ще не розумію, що відбувається, але знаю, що хочу знайти роботу”, — сказала вона.
Через деякий час ми спілкувались з Наталею телефоном, вона сказала, що їй запропонували роботу, на яку вона планує вийти після того, як трохи підправить здоров’я, бо “бункерне життя” і все те, що вона пережила залишило свої відбитки.
Нагадаємо, на початку квітня бійці "Азову", які обороняли місто від російських загарбників, опублікували відео, на кадрах якого — немовлята, жінки з дітьми, пенсіонери — всі ті, хто ховався від війни у бомбосховищах заводу. Тривалий час Міноборони рф стверджувало, що тисячі цивільних на території найбільшого заводу є "вкидом" України. Більше того, російські військові продовжували скидати на комбінат потужні бомби, але в середні березня самі ж заплутались у своїх показах, заявивши, що “росія гарантує безпечну евакуація мирних людей з “Азовсталі”. Історія цієї жінки — черговий доказ російської брехні та того, що загарбники воюють проти звичайних мирних українців.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»
Джерело: 061.ua

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

comments powered by HyperComments

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: