“Маріупольський щоденник”: війна очима 9-річного Єгора

Суспільство | 12:15, 25.06.2022
 Поделиться

Поделиться в

Танки, озброєні військові, собаки з крилами, могили бабусь, торт і святковий стіл — це малюнки з щоденника про війну, який у Маріуполі почав писати хлопець на ім’я Єгор. Звичайна українська родина, що змогла вирватись із справжнього пекла, яке влаштували в місті російські військові.
Щоденник оприлюднив у Фейсбуці дідусь хлопця — Євген, він же дав йому назву — “Маріупольський щоденник”.
Єгор, його сестра Вероніка, мама Олена та бабуся виїхали до Запоріжжя 30 травня, на початку червня — переїхали до Києва. Пан Євген із дружиною — вибрався з рідного Маріуполя на місяць раніше. Сьогодні родина живе в одному місті та намагається почати нове життя.
Кореспондент 061 розпитали родину про війну та щоденник, який цитували не лише українські, а й світові ЗМІ.
“Ми місяць не могли наважитись аби виїхати. Я дуже хотіла там залишитись, бо боялась їхати невідомо куди. Не знала, що робити з двома дітьми, де жити… Ми жили поруч з заводом “Азовсталь”, з нашого двору його було видно. Ми не вірили, що війна буде. Але гатили так, що вікна вилетіли, гіпсокартон із стелі впав, дах підняло і назад поставило”, — починає розмову Олена, мама Єгора.

В Маріуполі жінка працювала на комунальному підприємстві, мала проукраїнську позицію та займалась волонтерством.
18 березня, під час одного з обстрілів, Олена, Єгор, Вероніка та батько Олени отримали поранення. Тоді Олена взяла дітей та пішла до дядька (діда Єгора), а її батько категорично відмовився йти кудись і, як жінка з’ясує пізніше, помер через кілька днів.
“Коли вони тільки прийшли до нас, то був жах: шмат м’яса вирваний (на спині у хлопця — ред), волосся в крові (у Вероніки — ред.)… шрами залишаться, але головне, що всі живі. Ми переживали, що може бути зараження”, — загадує дідусь Єгора.
Надавати допомогу постраждалим стало ще важче, коли квартира пана Євгена згоріла, тоді мешканці будинку дозволили зайти в їх оселю і зробити перев’язку.
“Пам’ятаю, що на столі було багато пилу і Єгор пальцем написав “дякуємо”. Господарі, коли побачили, то розчулилися”, — додав пан Євген.
Про те, що на той час 8-річний Єгор веде щоденник, рідні хлопчини дізнались випадково.
“Дивлюсь лежить блокнот, відкрила, дивлюсь почерк Єгора. Стало цікаво, що ж він писав, почала читати”, — загадує Олена і на її очах з’являються сльози.
А сам Єгор каже: “просто так на ум пришло мне и решил писать. Хотел очень записать все, что с нами происходило”.
“Мені важко було читати… в тих коротеньких рядках зміст важкий. Мені здалось, що це одне з дуже сильних свідоцтв того, що відбувалося з нами у Маріуполі… Там було написано: “Прокинувся, посміхнувся, почитав книжку” і тут же про двох загиблих людей”. Скажу, що бабуся померла своєю смертю, але війна пришвидшила це, а батько Олени помер, бо стік кров’ю після поранення", — говорить Євген.

Він зізнається, шо хотів виїхати з Маріуполя, аби врятуватись. Він тричі намагався виїхати евакуаційними коридорами, тими самими, які йшли від Порт сіті і про які писала міністерка Ірина Верещук. Тричі родина приходила на місце старту колони і тричі повертались ні з чим. Але все ж таки вони зустріли волонтера, який спочатку вивіз їх до Бердянська, далі дісталися до Токмака і вже потім вони доїхали до Запоріжжя. А зараз знайшли квартиру і живуть в Києві.
Олена, яка виїхала через місяць після дядька, згадує, як йшла з родиною містом, а скрізь лежали трупи і хрести у городах стояли. Так само у городі вона поховала і свого батька, разом з ним — собак, які також загинули під час обстрілів.
Говорить, що було страшно прийняти рішення і виїхати, але ще страшніше — залишитись там. Зізнається, наважилась через дітей, задля їх майбутнього.
“Ми дуже боялись фільтрацію проходити. Шукали машину. Доїхали до Мангуша, а там нам кажуть, що без фільтрації не пускають. В чергу записували …ми були в черзі під номером сім тисяч з чимось. Нам сказали, аби приходили через місяць. Дуже злякалась, але знала, що додому ми вже не поїдемо. Нас врятувало те, що поранені були. Благали водіїв нас вивезти”, — говорить Олена.
Вони приїхали у Запоріжжя на 100-тий день війни. Тут надовго затримуватись не стали. Так вийшло, що у Запоріжжі вони зустрілись із президентом Володимиром Зеленським, він подарував дітям планшети, тож, щоденник хлопець поки відклав.
"В щоденнику я писав, що в мене день народження. Намалював торт і гостей (мама, бабуся, Ніка і подруга)", — додає хлопець, гортаючи під час розмови щоденник. День народження, доречі в нього було без торта і взагалі перші смаколики за часів війни їли вже у Запоріжжі.

Щодо того чи буде і далі вести щоденник Єгор каже: "Ще не знаю, чи буде продовження…".
Родині пропонували продати щоденник, але Єгор сказав, що це неможливо.
"Можливо, цей щоденник допоможе родині налагодити життя. Вони настраждалися дуже", — додає Євген.
Чи повернеться родина колись до Маріуполя? Діти говорять "так", а от дорослі кажуть, що це питання дуже складне. Адже навіть після того, як війна закінчиться перемогою України і місто почнуть відбудовувати, то буде вже інший Маріуполь, з іншими будинками, які стоятимуть на кістках загиблих людей, яких вимушено та через безвихідь поховали на городах…
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»
Джерело: 061.ua

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

comments powered by HyperComments

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: