Украинские традиционные ценности: почему 150 лет назад женщины целовали руки мужьям и часто хоронили детей

Культура | 18:30, 6.10.2020
 Поделиться

Поделиться в

Рассуждая о том, что стоит возрождать традиционные украинские семейные ценности, многие украинцы говорят, что раньше в семьях было больше детей, к женщинам в нашей культуре всегда относились очень уважительно, и вообще у женщин было очень много прав и влияния. Но так ли это на самом деле? 
061 публикует текст выступления докторки исторических наук Оксаны Кись на “Первом Женском форуме” в Запорожье. Старшая научная сотрудница отдела социальной антропологии Института народоведения Национальной академии наук рассказала о том, каким на самом деле было украинское общество 150 лет назад. С тех пор изменились технологии и общественный строй, законодательство и образ жизни. Но человеческое сознание меняется очень медленно. Поэтому многие вещи из прошлого до сих пор продолжают руководить нашими поступками, нашей жизнью и тем, как мы относимся к себе, к миру и как выстраиваем женскую судьбу.

Речь пойдет о сельском обществе, потому что еще в конце ХІХ века более 90% украинцев и украинок жили в селах: 
“Є таке уявлення, що традиційна українська культура (дорадянська, доіндустріальна) – це такий ідеальний світ. Втрачений рай, у якому все було гармонійно і правильно. І нібито якщо спробувати плекати ті цінності, то, можливо, і тепер нам вдасться в більш гармонійний спосіб жити і бути щасливішими. Спробуємо розібратися, чи справді таким ідеальним було становище жінок в українських сім’ях? 
Моя розповідь стосуватиметься нашого уявлення про те, що споконвіку в українській сім’ї, в українському суспільстві, в культурі жінки мали поважне становище, були наділені правами і можливостями. Те, що в Україні панував матріархат, що жінки були “шиями” в українських родинах.  І що взагалі вся українська культура будується на жіночих плечах. 
Ідея матріархату в українській культурі не нова — вона була популярною в кінці ХІХ століття, але знову з’явилася в Україні на хвилі національного відродження, піднесення кінця 80-х років і в 90-х роках набула популярності. Я — тоді ще молода дослідниця — взявшись вивчати становище жінок в традиційному українському суспільстві, також підійшла до цієї теми з таким уявленням. 
Серед аргументів, які часто висловлюють прибічники ідеї матріархату в українській культурі є кілька тез:

українські жінки завжди були дуже освіченими.  Зазвичай, наводять приклад про те, що Анна Ярославна, коли стала королевою Франції, була письменною жінкою — на відміну від свого чоловіка Генріха І, темного короля, якій навіть підпису поставити не міг, а вона на той час вже читала книги.

рівноправність і навіть матріархальність в українській сім’ї. Про те, що подружжя нібито мало однакові права, разом володіло майном і мало однаковий доступ до ресурсів.

українські дівчата виходили заміж по любові. Говорять навіть, що дівчата мали право і можливість проявляти ініціативу, самі свататись до хлопців.

ідеалізований образ матері-берегині. З цим відсиланням до шевченкового “садка вишневого коло хати”, у якому йдеться про багатодітну і щасливу матір — люблячу, плекаючу,  турботливу, але водночас  наділену владою, повноваженнями. 

Коли я стала уважніше вивчати цю тему, їздила по селах і говорила з дуже старенькими бабусями, народженими на самому початку ХХ століття — у 1904-1907 роках — в різних регіонах України. Вони розповідали мені не тільки про свою долю, а й про життя своїх матерів, бабусь, сусідок, родичок. Розказували, що це означало — бути жінкою в українському селі”.
ПРО СЕКС ТА ВИБІР ПАРИ
“Почнемо з того, чи справді українські дівчата мали змогу бути такими вільними у виборі своєї подружньої пари. Мабуть, усі чули про традицію вечорниць і досвіток.. На вечорницях справді гуртувалися разом хлопці і дівчата одного віку, вони розважалися і спільно ночували. Та чи це було однаково ризиковано для хлопців і дівчат? Спільна ночівля означала і певні інтимні розваги, еротичні ігри. 
Тут ми повинні розуміти, як працює традиційна патріархальна українська система. Якщо для хлопців було чинним правило “на козаку нема знаку”, то до дівчини були підвищені вимоги щодо її цноти. Дівчина мала будь-якою ціною зберегти свою незайманість до весілля, інакше на неї чекає сумна доля – покритки, самотньої матері. Дівчина яка прийшла на вечорниці, з одного боку, перебуває під тиском цієї традиції. А з іншого — від неї очікують і вимагають, що вона буде з хлопцям ночувати. Це подвійний моральний стандарт, який вимагає від неї втриматись від еротичних імпульсів і залишитися незайманою.

Картина "Не жартуй" Миколи Пимоненка (1895)
При цьому організацією вечорниць займалися саме дівчата, які винаймали хату. Вони все організовували і в цій хаті чекали приходу хлопців. Тут ми знову бачимо подвійний сценарій: очікування, статичність, нерухома позиція дівчат. Дівчата не ходили від вечорниць до вечорниць, вони мали бути в своїй вечорничній хаті, а хлопці були мобільними. Вони обирали, до яких дівчат іти, з якими залишатися, яким приділяти увагу. Ось вона, подвійність стандартів: мобільність і статика по відношенню до хлопців і до дівчат. 
Стосовно ініціативи одруження, в деяких регіонах, зокрема на Поділлі, була традиція сватання дівчини до парубка. Дівчина могла прийти в дім обраного парубка, залізти на піч і залишатися там, поки його батьки і він не дадуть згоду на одруження. Але така поведінка, як виявилося, була прийнятною лише для дівчат, які завагітніли. Тобто, дівчина яка втратила цноту саме з цим парубком, могла вдатися до такого радикального вчинку – вимагати шлюбу.
Інша традиція – це одруження з злочинцем, якого засудили до страти. Загалом українська традиція одруження така, що рішення про шлюб приймали не молоді люди, а їхні батьки. І саме в українській традиції одруження – це економічний розрахунок, бо селянська сім’я – це господарська спілка”.
ПРО ШЛЮБ І СІМЕЙНІ ЦІННОСТІ
“Звичайно ми маємо в українській мові такі слова, які сигналізують про певну рівноправність, партнерство: “одружитися”, “побратися”, “шлюб”, “пошлюбити” — не “взяти заміж”, не “вийти заміж”. Але це рівноправність у безправності – для дівчини та для хлопця. Бо це вибір батьків, а не вибір самих молодих людей. 

Картина "Свати" Миколи Пимоненка (1882)
Поговоримо про новостворену сім’ю. Маємо таке ідеальне бачення, що чоловік і дружина в традиційній українській сім’ї – це партнерська спілка, де кожен виконував роботу, і вони разом вибудовували господарство. В селянському господарстві праця була розділена так, що її навзаєм, перехресно виконувати не можна було. Вважалось що, це ганьба, якщо чоловік пере одяг чи готує їжу — це вже мав бути акт відчаю. Робота була розділена і це було раціонально, але подивімося, що це за робота.
Чоловік вважався все ж таки головою сім’ї і за законодавством тих країн, до яких належала територія України. З правової точки зору, власником землі, будинку, худоби, сільськогосподарського реманенту був саме чоловік, він же був представником цієї сім’ї до громади, до різних інституцій, органів влади. Жінка мала свою роботу, але ця частина господарства не приносила того прибутку, вона не була економічною основою сім’ї. Жінка могла продати якусь частину з того, що вона виробляла у своїй частині господарства: молочних продуктів чи овочів, чи, скажімо, полотна, яке вона ткала. Бо це був вагомий внесок в родинну економіку — але це порівняно мізерні кошти, які вона ще могла витратити на себе, на своїх дочок, на власні потреби, не вкладаючи гроші в родинний бюджет. З одного боку, є така певна господарська та фінансова автономія, але це не той рівень економічної незалежності, який  міг би дозволити жінці існувати самостійно, без чоловіка, який би опікувався основною частиною господарства. Чи це було землеробство, чи це було скотарство — основна власність була на чоловікові. І жінки не ухвалювали таких ключових рішень як продаж землі, худоби, збіжжя. Чоловік навіть виховував дітей: тобто якщо б раптом (але це було винятковою рідкістю) жінка вирішила покинути сім’ю, діти їй ніколи не належали, діти належали чоловікові. 
Розлучення було практично неможливим. Закони Російської  та Австро-Угорської імперії мали перелік окремих випадків, коли можна було допустити розлучення, але це крайні та рідкісні випадки: це каторга (коли засуджено було до тривалого терміну ув’язнення чоловіка), коли він зник безвісти і не з’являвся багато років. 
Що характерно, жінка залишалася в родині незалежно від того, наскільки вона була задоволена своєю сім’єю. Навіть традиційна культура, звичаєве право, яким оперували селяни, засуджувало того, хто руйнував сім’ю, того, хто відходив від сім’ї — чи це жінка, чи це чоловік — незалежно від причини розлучення. Навіть якщо в сім’ї було насильство, це не було причиною для того, щоб розірвати шлюб чи розійтися. А насильство, як не дивно, було невід’ємною частиною подружніх стосунків в українській сім’ї”. 
ПРО ПОШАНУ ДО ЖІНОК
“Нам хочеться вірити що жінок шанували, але мої розмови зі старими жінками свідчать про протилежне. Жінки потерпали від різних форм насильства — і від фізичного насильства включно. Або і з повсякденними проявами насильства, такими як лайка та повсякденні удари. Пияцтво було іншим чинником для сімейного насильства. Ми розуміємо, що коли родина створювалася не на підставі взаємного потягу молодих людей, не на підставі кохання, емоцій, почуттів, а фактично з примусу — в цій родині опинялися люди дуже різні, які могли і не мати один до одного ніякого сентименту. Тому не дивно, що в деяких родинах насильство було нормальною частиною повсякденного спілкування.
Історій про насильство безліч, я не хочу їх тут переповідати. Лише скажу що випадки вбивства також траплялись. Звичайно, що громада втручалася лише тоді, коли мова йшла про каліцтво або смерть когось із подружжя. Але загалом це були буденні речі. Це було право чоловіка виховувати свою дружину, якщо він вважав, що вона поводиться не так як слід, готує не так як слід, щось робить не так, як йому до вподоби. Виховувати жінку було чоловічим правом. Чоловік, до речі, відповідав за “аморальну поведінку” своєї дружини — жінки не вважалися достатньо самостійними, щоб нести відповідальність за свої власні вчинки.
І тут ми маємо розуміти, що подвійні моральні стандарти поширювались також на питання подружньої вірності та зради.

Якщо кваліфікувати зраду у чоловіка, наприклад на Гуцульщині, можна було за умови, що він мав на стороні іншу сім’ю та дітей. То для жінки це просто був факт інтимних стосунків з іншим чоловіком.

І покарання за зраду було фізичним — насамперед дружини. Як правило, і чоловік, і жінка мусили толерувати зраду свого партнера, тому що розлучення було неможливим, а зрада цілком очікуваною за умови, що між подружжям немає таких близьких інтимних, романтичних стосунків, які б могли підігрівати їхні почуття. 

Картина "Українська ніч. Побачення" Миколи Пимоненка (1905)
Отже, коли ми говоримо про подружжя в традиційній українській сім’ї, ми маємо розуміти, що мова не йде про рівноправність, про однаковий доступ до ресурсів, про однакові оцінки вчинків з точки зору моральності чи аморальності. Чудовим показником того, як культура трактує чоловіка як першорядного, як центральну постать в родині, а жінку як другорядну, або підлеглу є повсякденний етикет. Для нас може видатися парадоксальним, бо ми виховані на певних ідеях “джентльменства” чи “лицарського кодексу”, і нам здається, що коли чоловік хоче висловити пошану до жінки, він цілує їй руку. Так от у Гуцулів жінка традиційно цілувала чоловіка в руку, висловлюючи йому повагу. 
В багатьох регіонах ми можемо простежувати такі повсякденні правила. Наприклад, на Слобожанщині чоловіки їли за головним столом або їли першими. Жінки їли після них або деінде в кутку. Саме чоловіки визначали, коли час обідати. Жінка готувала, але час обіду визначав чоловік.

На Гуцульщині, якщо йшли дорогою, то жінка несла важкі речі, а чоловік йшов попереду або їхав конем.

Жінка йшла позаду і несла якийсь тягар, демонструючи, хто тут головний. Багато таких повсякденних практик, які ми називаємо етикетом, якраз засвідчують, хто є головою, хто є на чолі, а хто — підпорядкований і має цю підлеглість демонструвати у повсякденній поведінці”.
ПРО МАТЕРИНСТВО І ЦІННІСТЬ ЖИТТЯ ДИТИНИ
“Нам дуже хочеться вірити і нам часто ставлять це за приклад, що традиційна українська сім’я була багатодітною, і це начебто українська традиція. Але поміркуємо тверезо: чи мала жінка 150 або 100 років тому вибір, скільки дітей народжувати? Чи це було її свідомим рішенням – мати багато дітей? Фактично, жодної контрацепції не було, окрім, можливо, напівмагічних-напівхімічних засобів запобігання вагітності, що вважалося великим гріхом. Жінки народжували стільки, скільки бог дасть, як кажуть. Фактично кожен статевий акт міг закінчитися вагітністю, і жінка практично постійно перебувала або в стані вагітності, або в стані лактації — тобто грудного годування. Цей процес, який тривав багато років, мав свої наслідки. Було багато дітей — але це компенсувалося тим, що багато з них гинули.

Мене свого часу дуже вразило те, що коли я питала старших жінок, скільки дітей було у їхньої матері, або скільки дітей у них було — починалися складні підрахунки: скільки народилося, скільки померло, скільки вижило, скільки не вижило, а хто загинув і в якому віці.

Фактично, цінність дитячого життя була мінімальною. Діти народжувались, помирали – це був природній процес відбору. Слабкі, нездорові діти, діти, які народжувались з певними вадами, були приречені. 
Більше того: часом у нас є такий образ, і сучасним українкам досить часто його закидають: «Ах, колись жінки народжували під копицею і йшли далі жати, а ви тепер нарікаєте на те, що у вас там недостатньо декрету, чи якісь не такі умови для пологів чи вагітності!». Жінки народжували під копицями, бо в них не було вибору — вони мусили йти жати, бо їхні обов’язки у господарстві ніхто не забирав, декретної відпустки вони не мали. Якщо жінка не пішла і не вижала поле, пшениця осипалася. Це означало голод для родини. Вона мусила йти жати. Але є дуже сумна статистика — під час жнив гинуло від 25 до 30% немовлят. Вони гинули з різних причин: через недогляд, через важку працю в матері зникало молоко; через те, що ці діти хворіли, а мати не мала можливості їх лікувати, або діти залишалися під опікою інших малих дітей, які не могли їх належно доглянути. 

Картина "Жнива в Україні" Миколи Пимоненка (1896)
Чи було українське материнство в традиційній культурі щасливим? Я не думаю, що ці жінки взагалі такою категорією оперували. Звичайно, мати дитину, народити дитину, стати матір’ю – це було такою абсолютною цінністю. Це було імперативом для кожної жінки, вимогою: щоб ти довела, що ти є повноцінна жінка, ти маєш народити дитину, ти маєш сповнити свій обов’язок перед богом і перед людьми. Але кількість цих дітей перетворювала материнство не просто на важку працю, а на величезний виклик, який виснажував жіноче тіло, виснажував жіночу психіку і суттєво змінював ставлення жінки до власних дітей. 
Чи можна було милуватися своєю дитиною, чи можна було їй співати колискову з великою любов’ю? Дуже складно про це судити, якщо в цієї жінки було п’ятеро, семеро, дев’ятеро дітей, десятим вона була вагітна і повинна була йти жати, доглядаючи усіх інших дітей, піклуючись про всю родину.
Тому, на жаль, коли зануритися в традиції народної педагогіки, виховання і догляду дітей – там дуже і дуже багато жорстокості. Не любові, не турботи, але жорстокості. І це не тому, що українська культура якась садистська. І не тому, що українські жінки такі жорстокі. Ні, просто усі традиційні культури такі жорстокі. До дітей були дуже суворими, їх життя починали цінувати лише з того віку, коли ці діти могли щось робити по господарству — бодай пасти гуси у якісь 3 — 5 років. До того часу життя дитини не було цінністю. Дитина могла умерти в будь-який час, і ніхто б так сильно не переймався. Є приказки, які я почула на Поліссі і навіть не зразу второпала, що це означає — вони свідчать про те, як мало значення приписували немовляті.

Отака приказка: “Одне в пєсок – друге в мєшок”. Що б це означало?

Те що "в пісок" – це похоронена дитина, бо Поліський ґрунт піщаний. А "в мішок" – це мішковина, натягнута на дитячу люльку, в якій дитину гойдали. Цей “кругообіг” немовлят знецінював їхнє життя і змінював ставлення матері до дитини. Виховання дітей не тільки за допомогою фізичного покарання, але й залякувань, погроз, прокльонів, позбавлення їжі чи одягу – це було нормальною частиною виховання дітей в традиційній українській сім’ї. Материнство в умовах традиційної української культури не було й не могло бути ідеальним. Ми не можемо і не повинні його романтизувати і тим паче намагатися якось відтворити його в сучасних умовах”.

Картини "Брід" і "Вечоріє" Миколи Пимоненка (1901 і 1900 роки)
ПРО ОСВІТУ
“Нам хочеться вірити, що українки завжди були освіченими. На жаль, так не було. Є навіть цифри, які дуже добре ілюструють тотальну безграмотність серед жінок. У 1897 році в Російській імперії був великий перепис населення (велика частина сучасної України у той час належала до Російської імперії, включно із нинішнім Запоріжжям). Згідно з цим переписом кінця ХІХ століття, серед українок вміли хоча б читати, писати та рахувати (це не вища освіта) лише 4%. У чоловіків трохи більше — 17%, але загалом це дуже низький рівень писемності серед українців на той час, і серед жінок зокрема. Якщо більша частина жінок не могла читати, не могла писати — чи могли вони думати про свої права? Навряд чи. 
Коли ми говоримо про жіночу освіченість, маємо розуміти, що відсутність грамотності – це не тільки наслідок колоніального статусу українців в Російській імперії, але це також результат традиційної української культури.

Коли я говорила зі старими бабусями, багато з них, на мій подив, були неписьменними, незважаючи на те, що наша розмова була в 1995 – 1997 році. Чому вони були неписьменними? Тому що їхні батьки і, зокрема, їхні матері, вважали що дівчаткам освіта не потрібна.

Що дівчині не потрібна грамота, що вона має вчитися своєї жіночої праці змалку. Ходити до школи – це марнування часу і ресурсів. Дівчина має вчитися вишивати, прясти, варити, доглядати дітей, зокрема своїх братів і сестер. То був такий невід’ємний обов’язок старших дітей, особливо дівчаток — глядіти своїх братів і сестер, поки мати порається по господарству.
Ходити в школу — завелика розкіш, і самі матері не пускали своїх дочок до школи, бо вважали, що це зайве і непотрібне. Навіть в Австро-Угорщині (до якої належала в той час Галичина), де в 1872 році ухвалили дуже прогресивний закон про обов’язкову початкову освіту для всіх без винятку дітей. Саме такий закон мав би спричинити піднесення освіченості серед жінок, але вже в середині 90-х, кількома роками пізніше, відома діячка жіночого руху в Галичині Наталя Кобринська з сумом писала у своїх працях про те, що вона спостерігає, як правдами і неправдами селяни намагаються уникнути освіти для дівчат. Як вони відкуповуються від шкіл, аби тільки дівчата, їхні дочки, не ходили до школи і не здобували цієї початкової освіти. Отже, сама традиційна культура орієнтувала жінок на те, щоб замкнути їх у межах цієї побутової праці, господарства, обов’язків з опіки, з догляду, з турботи за своїми ближніми, виконання цих функцій, які традиція очікувала та вимагала від жінок. 

Картина "У затінку" Миколи Пимоненка (кінець 1900-х)
Наші ідеї про освіченість жінок ми певною мірою почерпнули з літератури. Ми щиро пишаємося українськими освітянками минулих століть. Але ми маємо розуміти, що мова йде про жінок привілейованих верств: чи то шляхта, чи козацька старшина, але це жінки, які мали можливість не працювати фізично, а розвиватися інтелектуально. Вони мали доступ до ресурсів, які дозволяли їм здобувати освіту. І саме ці жінки свого часу, жінки з кола української інтелігенції, очолили перший жіночий рух і боротьбу за права і можливості для всіх жінок у кінці ХІХ — на початку ХХ століття”.
ЯК ЦЕ ВПЛИНУЛО НА НАС
“Які ідеї ця культура вкладає у дівочі голови? Як формується гендерна соціалізація, як виховують хлопчиків і дівчаток, і на що їх націлюють? Як формують їхню поведінку, їхні життєві пріоритети, цілі, цінності? Однією з таких цінностей, які споконвіку і дотепер формують в дівочих головах з дитинства – це ідея жертовності. Жінка нібито повинна жертвувати собою, своїми цінностями, своїми інтересами і потребами, вона насамперед повинна дбати про добробут інших. Вона передусім повинна повинна турбуватися про те, щоб людям навколо неї було комфортно, дбати про своїх дітей, дбати про свого чоловіка, дбати про своїх батьків і про інших членів сім’ї, якщо вони опиняються в складній ситуації, про хворих, про старих, про немічних. 
Жінка в першу чергу нібито повинна дбати про інтереси та потреби інших людей, при цьому відмовляючись, від власних потреб, інтересів, цілей. Це начебто робить її кращою людиною, тому ми повинні цінувати жінок. Свідома відмова від власного “я” призводить до того, що в Україні ми маємо безліч талановитих дівчат, які чудово навчаються в школі, у вищих навчальних закладах, демонструють успіхи в кар’єрі, але потім зникають з професійних середовищ, жертвуючи кар’єрою задля опіки над дітьми, задля опіки над старшими чи хворими родичами, задля чоловічої кар’єри — не думаючи про те, що в них є власний потенціал. 
Оця ідея жертовності українок мені видається найбільш шкідливою, з якою нам треба намагатися боротися. І тому мені так важливо чути виступи про жінок, які раз у раз повторюють, що в першу чергу треба прислухатися до себе, пізнати себе, навчитися поважати себе і рухатися суголосно своїм імпульсам, своїм талантам, своїм потребам.
Я хочу завершити свій виступ цитатою, якій уже більше 120 років. Це цитата з повісті “Царівна” (1895) Ольги Кобилянської:

““Мати таку свободу, щоб бути собі ціллю… Бути передусім собі ціллю”.

Я вірю, що коли кожна українка пізнає і зрозуміє свої власні цілі і зможе обрати шлях, яким рухатися до цих цілей, кожна з нас зможе стати щасливою — жінкою, яка в гармонії з собою та в гармонії зі світом. Бо лише така наповнена особистість може ділитися з іншими, може віддавати. І в цьому сенсі я закликаю кожну з нас прислухатися до себе і пізнавати себе. І тільки пізнавши і відкривши себе, допомагати стати на ноги іншим”.

ПІСЛЯМОВА
Після виступу Оксани Кісь ми поцікавилися, чому, жінки так швидко забули досвідпоколінь і прийняли за належне те, що транслювала пропаганда?
"З одного боку, це результат того, як працює пропаганда. Бо вона насправді використовує ті прийоми, які дозволяють ефективно маніпулювати свідомістю, і певні образи імплантувати в свідомість. Але коли ми говоримо про те, що забули попередній досвід, зокрема феміністський досвід, то це також результат того, що була перервана традиція феміністського руху в Україні, — пояснила історикиня. — Ми розуміємо, що якщо у дорадянський період були насправді дієві і масові жіночі організації, які дуже цілеспрямовано займалися відстоюванням прав і можливостей для жінок — актуальних на той час політичних прав, професійної праці, прав на власність, на виховання дітей тощо. Відколи було встановлено радянську владу, цей радянський емансипаційний проєкт фактично заступив собою функції жіночих організацій. І оця емансипація згори за допомогою більшовицької влади, яка надає жінкам права і можливості, сформувала цю ідею, що власне радянські жінки вже мають все, що їм потрібно, і їм не треба ні за що боротися. І що вони мають бути за це вдячні радянському урядові, а не жіночому рухові, бо вже за покоління все фактично було забуто. Тим паче, що література, публікації про жіночі організацій дорадянського періоду залишалися в спецфондах бібліотек, — вони навіть не були доступні для вивчення.
Тому ця лінія на забування була досить цілеспрямована та ефективна, як виявилося. І коли вже в 60 — 70-ті роки радянська пропаганда активно використовувала цей образ "вільної радянської жінки" для пропаганди радянського способу життя і демонстрацій переваг соціалізму в цілому світі, уже самі жінки щиро вірили, що вони є найбільш рівноправними. Особливо порівняти не було з ким за “залізною завісою”. Другу хвилю фемінізму українки і всі інші радянські жінки успішно проґавили, тому що не мали доступу до цієї інформації. Так що з одного боку це час, але з іншого — цілеспрямована робота пропагандиської машини. Усе це позначилося на тому, що нам здається, що в Україні ніколи не було фемінізму. Але він був і був дуже потужний. Він був такого самого рівня, як і європейській фемінізм того часу. Інша справа, що тепер нам доводиться відроджувати і надолужувати багато речей, яких ми в силу історичних обставин були позбавлені.
Я тішуся, що ми зараз маємо таку можливість для відкритості і для широкого спектру різного типу жіночого активізму, різних фемінізмів: від таких найбільш традиціоналістьких — до більш радикальних, анархофеміністських організацій. Тому що власне оце розмаїття і дозволяє нам вирішувати багато різноманітних проблем у різний спосіб. Різні групи жінок націлюються на певні конкретні суспільні проблеми дискримінаційного характеру, і всі гуртом в різний спосіб їх вирішують більш ефективно, ніж якби це була якась монолітна течія".
Більше про життя жінок того часу можна дізнатися з книги Оксани Кісь "Жінка в традиційній українській культурі: друга половина ХІХ-початок ХХ ст".

Лекцію адаптували: Катерина Майборода, Євгенія Литвинова
Источник: 061.ua

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

comments powered by HyperComments

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: